На вулиці Широкій (Січових стрільців) закривають дерев’яну церкву Святої Варвари, побудовану у першій половині XVIII століття. На цьому місці у 1935 році будують бурсу імені Святого Йосафата, тепер тут музичне училище.
Інформатор досліджує історію міста опираючись на книгу “Життєпис Івано-Франківська”, автори – Роман Дід, Володимир Устинський.
До 19 ст. на цій території стояла дерев’яна церква, а до неї прилягав цвинтар. У 19 ст., вже після того як стара церква зруйнувалася, ділянка стояла пусткою.
фото церкви Святої Варвари 19 ст. (З відкритих джерел)
Довідково про церкву:
Одні джерела називають її храмом Успіння Пресвятої Богородиці, інші – церквою святої Варвари. Краєзнавець Михайло Головатий вважає правильними обидві назви. Просто в церкві Успіння була каплиця з популярною іконою святої Варвари, тому храм отримав відповідну народну назву.
Містилась та церква в районі будинку на Січових стрільців, 44б (тепер – господарська споруда біля музичної школи). У міжвоєнний період там був філіал Сестер Служебниць. Під час революції 1848 року храм вже не діяв і в ньому відбувались засідання окружної Руської ради. Невдовзі будівлю розібрали через аварійний стан, а церковні речі перенесли до колишнього єзуїтського костелу, який передали греко-католицькій громаді Станиславова.
Аж у 1935 заходами товариства безженних священиків тут було зведено будинок для бурси ім. св. Йосафата, що до того часу перебувала в одній із вілл у кінці Липової вулиці (тепер – Шевченка).
Цей заклад володів ним лише п’ять років, з 1940 приміщення належить музичному училищу. В 1960-х рр. споруду видовжено з 33,35 до 57,85 м. У добудованій частині розміщено спортивну залу, індивідуальні класи й бібліотеку училища.
Архітектурно-композиційне вирішення пам’ятки доволі просте. Це будинок коридорного типу, з вальмовим дахом, у межах першого поверху обведений плоскими поземними рустами з тиньку.
На правому торці будівлі розміщений головний вхід, прикрашений видовженим у висоту вузьким порталом – найхарактернішим елементом всієї композиції. Цей портал утворюють дві високі колони, що своїми пʼєдесталами виростають з пірамідально укладених сходинок і, підіймаючись вище вінцевого карниза, завершуються модерно стилізованими папірусоподібними капітелями та несуть на собі фігурний причілок з необароковою пластикою.
І капітелі, і загальний образ порталу володіють рисами ретроспективізму та ар деко, вони навіяні архітектурою Стародавнього Єгипту, а точніше – входами до святинь, палаців, житлових будинків та садів.
Однак, на відміну від давньоєгипетських, які своїми формами пригнічують людину, цей портал вирізняється притаманною для українського мистецтва скромною граційністю. А якщо придивитися пильніше, то у виборі його форм можна спостерегти й ледь помітну іскорку гумору приклад відомого мистецького засобу, застосованого Котляревським у “Енеїді”, жартівливій переробці поеми античного Вергілія.
В’язання даху над основною частиною будинку має комбіновану систему:
- розставлені через 3,6 м високі вʼязари опираються лише на зовнішні стіни і таким чином перекривають прогін 15 м;
- поверх в’язарів поставлені балки (нижні – платви, середні й верхня – гре-бенева), на які спираються через 0,9 м приставні крокви;
- внутрішні покріпні елементи в’язарів (слупи, бантини й підвіси), а в поздовжньому напрямі підкоси – розміщені так, щоб по горищі було легко ходити;
- з’єднання елементів виконано на зарубках і болтах. На противагу до цієї логічно продуманої дахової конструкції, в’язання даху над пізнішою добудовою дуже плутане і незручне для проходу.
За стильовими ознаками споруда належить до зразків ново-українського (українського) стилю, часто іменованого також “українським модерном”, приклади якого зустрічаються від 2-ї пол.19 ст. аж до сьогодні.
У новозведеному будинку дістали можливість мешкати, харчуватися і виховуватися (головним чином за зниженою платою, а інколи й безкоштовно) 80 учнів, переважно з української гімназії.
На першому поверсі були розміщені: кімната о. ректора, приміщення сестер служебниць (які провадили кухню й завідували господарством), кухня, їдальня і молитовниця (для щоденних вранішних богослужб і вечірніх молебнів).
На другому поверсі облаштували приміщення для учнів і кімнатку для цензора. Планувалося добудувати ще одне крило триповерхове, однак на перешкоді став прихід до влади більшовиків. Малий семінар ім. священномученика Йосафата (так називалася бурса після 1936) мусив припинити свою добродійно-виховну діяльність і лише коротко відновив її в 1941-44 рр.
У 1940 році за постановою раднаркому СССР будинок Малого семінару передали щойно створеному музичному училищу, організованому на базі Львівського музичного інституту ім. Лисенка та Станиславівської консерваторії ім. Монюшка. Оскільки філія була утворена в 1921 з першої в Галичині музичної школи, заснованої ще в 1902 Д. Січинським (1865-1909), то в 1965 училищу присвоїли його ім’я. У 1990 в одному з приміщень будинку обладнали музей композитора.
У 1940 41 викладачем теоретичних дисциплін музичного училища був композитор, згодом заслужений діяч мистецтв УРСР Сімович Роман Аполлонович (1901-1984), серед знаменитих випускників:
- Михайло Гринишин – професор Київського інституту культури, заслужений діяч мистецтв України;
- Михайло Головащенко – музичний критик;
- Богдан Шиптур – заслужений діяч мистецтв України;
- Юрків Богдан – композитор, заслужений працівник культури України,
- Іван Малкович – поет і книговидавець, директор видавництва “А-ба-ба-га-ла-ма-га” та ін.
Стаття написана за матеріалами книги “Пам’ятки історії та культури Івано-Франківська книга II”. Автор Володимир Стеф’юк.
0 Коментарів - Написати коментар