Розташовувалась у середмісті, на південь від села Заболоття. На території твердині містилися Ринкова площа з ратушею, кілька рядів будинків міських кварталів із сакральними спорудами, палац власників міста Потоцьких, казарми гарнізону тощо.
На даний час від фортифікаційної споруди збереглися мур у Фортечному провулку, залишки стіни на вул. Дністровській (під землею) і земляний вал, що тягнеться повз вулиці Дністровську, Валову та 2000-ліття Різдва Христового. Локалізовано також місця розташування усіх трьох входів у твердиню і частину підземних ходів.
Фіксаційний план Станиславова. Кінець 1760-х рр. Рисунок П. Ричкова
Станиславів від початків планувався Андрієм Потоцьким як добре уфортифіковане місто-фортеця. Склав проект і керував спорудженням оборонних укріплень французький інженер Франсуа Корассіні з Авіньону, котрий обіймав посаду «підполковника пішої гвардії воєводи Київського».
Земляні й будівельні роботи тривали протягом десяти років (1662–72). Автор проекту вдало використав навколишню болотисту місцевість та близькість двох річок, які наповнювали рів водою. В завершеному вигляді таниславівська фортеця у плані мала вигляд витягнутого шестикутника з наріжними укріпленнями – бастіонами. По гребеню стіни проходив бруствер, що захищав оборонців від куль та ядер ворога.
Крім того, доступ до стін по периметру фортеці блокував заповнений водою рів, дно якого облицьовувалося камінням. Уздовж внутрішніх стін твердині тягнулись покриті товстим шаром землі каземати – цегляні укриття для гарнізону та сховища для амуніції й різних припасів.
У 1680-х рр. під керівництвом К. Беное вали укріпили кам’яними блоками, а дерев’яні мости перед брамами замінили на кам’яні. В результаті перебудов твердиня збільшила свою територію майже на третину. Ймовірно, всі бастіони фортеці мали власні назви. До нас дійшла тільки одна – бастіон святого Андрія. За словами француза д’Аллерака, що перебував у місті в 1687, Станиславів був «обнесений могутньою стіною, збудованою за останнім словом техніки».
Наступний власник міста Юзеф Потоцький продовжує фортифікувати твердиню. В 1690-х рр. він наказує підсилити земляні вали та рови підпорними стінами з цегли-пальчатки та природного каменю. Тоді було вдосконалено профілі куртин, бастіонних фасів та фланків, з’явилися спеціально облаштовані бійниці для гармат.
Перед більшістю куртин постав додатковий оборонний об’єкт у вигляді видовженої вузької тераси, що сполучала фаси суміжних бастіонів. Над Тисменицькою брамою спорудили високу двоярусну вежу – на той час головну вертикальну домінанту міста. Крім того, новий власник закупив 120 гармат.
У 1736–37 за реконструкцію міської оборонної системи взялися син власника міста Станіслав Потоцький та полковник королівської артилерії Християн Дальке – швед за національністю. Протягом двох років було укріплено чотири бастіони та обнесено мурами з цегли й природного каменю чотири ескарпи. Саме ці фрагменти південнозахідного бастіону збереглися до сучасності.
Ю. Потоцький не обмежився модернізацією вже існуючої оборонної системи. Він намагався суттєво розширити її за рахунок додаткового зовнішнього пасма земляних валів, як це робили на той час фортифікатори всієї Європи. Зберігся датований 1743 план, котрий у деталях відтворює форму майбутніх укріплень, що утворювали багатозубчасту земляну еспланаду.
Вірогідно, він мав проектний характер, оскільки на пізніших схемах простежуються лишефрагментарні рештки еспланади біля південного бастіону. І все-таки частково цей задум було реалізовано.
Доказом є фіксаційний план Станиславова від 1792, на якому добре помітні сліди гласисів поблизу південно-західного бастіону та сусіднього равеліну.
Після реконструкції зовнішній вигляд фортеці майже не змінювався до початку 19 ст. Ось як станиславівські укріплення у 1809 описував очевидець: «…Місто оточували фортифікаційні мури з червоної цегли у придатному стані. Глибокі і широкі перекопи відділяли місто від передмість, і лише довгими, прокладеними крізь фоси мостами можна було дістатись двох фортечних брам…».
Після першого поділу Речі Посполитої (1772) Станиславівська фортеця втрачає статус прикордонної твердині. Австрійці не були зацікавлені у підтриманні фортифікацій, які вимагали значних коштів. Укріплення поступово занепадають. Після банкрутства останнього власника Прота Потоцького близько 1802 місто перейшло у власність держави. В замку Потоцьких розмістилася військова лікарня, а міські укріплення, за свідченням очевидців, «…від Галицького передмістя почали руйнуватись, з них ще трималась частина земляного валу поблизу руської приходської церкви». Чіткі лінії стін і бастіонів фортеці нанесено на австрійську мапу Вальтгаузена 1805. Після невдалої для цісарських військ кампанії 1809 задля безпеки своїх нових західних кордонів російський уряд змусив Австрію зруйнувати низку прикордонних фортець. Того ж року вийшло розпорядження цісаря про демонтаж укріплень Станиславова. На той час вони перебували в доволі жалюгідному стані. До того ж, стрімкий розвиток артилерії вже давно «поховав» систему Вобана, за якою фортифікувалося місто.
Від 1809 до 1812 тривало масове нищення фортечних стін і бастіонів. Після розбирання оборонних споруд місто нарешті з’єдналося з передмістями, що позитивно позначилось на його розвитку. Замість засипаних ровів з’явились нові вулиці, які відповідають сучасним Новгородській, Дністровській, Валовій та Грушевського. Фрагментарні рештки не потрібних вже укріплень поступово розбиралися ще багато років.
Фортеця відіграла важливу роль в історії Станиславова і лише кілька разів здобувалася ворогом. Офіційне бойове хрещення вона отримала у вересні 1672, коли татарські загони Халіль Баші і козаки Дорошенка спалили передмістя. Твердиню вони штурмувати не наважилися. Через чотири роки цитадель витримує багатоденну облогу турецької армії під керівництвом Ібрагіма-паші на прізвисько Шайтан. Турки декілька тижнів топтались під Станиславовом, але здобути його так і не спромоглися.
У 1707–12 під час Північної війни Станиславів почергово захоплювали то прихильники Августа, то прибічники Лещинського. Через численні штурми, військові постої та безвладдя фортифікації суттєво занепадають. Повернувшись до свого осідку у 1714, Юзеф Потоцький активно відновлює його обороноздатність, укріплюючи зовнішні стіни, закуповуючи порох та боєприпаси для міської артилерії.
У 1734 Станиславів без бою здають військовому відділові російської дивізії генерала Лассі.
У першій половині серпня 1739 до міста наблизилися підрозділи під командуванням князя К. Кантемира, що були частинами російської армії Х. Мініха. Станиславівці кинулися поспішно ремонтувати і зміцнювати укріплення фортеці. Міць відновлених фортифікацій далася взнаки: залога під командуванням генерала Ґундорфа відбивала атаку за атакою і примусила росіян зняти облогу. На згадку про цю подію у місті було встановлено кам’яні фіґури Пречистої Діви і святого Яна Непомуцена.
Наступне випробування на міцність місто пережило у 1764. Тоді у фортеці отаборились конфедерати, які воювали з російськими військами. 7 серпня росіяни розпочали бомбардування з боку Тисменицької брами. Один з артилерійських снарядів влучив у вежу єзуїтського костьолу. Здеморалізовані поляки капітулювали, і російські війська ввійшли до Станиславова.
У 1768 представники Барської конфедерації забрали з фортеці п’ять гармат, 19 бомб, по бочці пороху й картечі. Ця експропріація негативно вплинула на обороноздатність міста. Протягом 1768 і 1769 рр. його двічі займають росіяни, після чого перетворюють на власну базу для війни з турками. Від тих неспокійних років залишився план Станиславівської фортеці, складений російськими військовими інженерами в 1772. На ньому стрілками вказано найвразливіші місця оборони. Одним з таких місць був бастіон біля Тисменицької брами, в напрямку якого вівся артилерійській обстріл вісім років перед тим.
Востаннє твердиня прислужилася військовим під час франкоавстрійської війни 1809. Відділ польської кавалерії увірвався через Галицьку браму і дуже швидко витіснив з фортеці австрійців. І хоч останні згодом відбили місто, війну загалом вони програли. Згідно з Шенбурнською угодою, 1809 до Росії (союзниці Франції) відійшов Тернопільський округ.
Основними першоджерелами, на базі яких здійснювалися дослідження фортеці, є картосхеми і плани Станиславова з архівів України, Росії та Австрії. Зокрема, в Державному архіві Івано-Франківської області зберігаються плани міста, видані в 1919 і 1934, в ІваноФранківському краєзнавчому музеї – копія, відтворена в 1924 І. Дрекслером з оригіналу 1792. У Російському державному військово-історичному архіві в Москві віднайдено два окомірні фіксаційні плани фортеці, виконані між 1764 і 1772. У Військовому архіві у Відні виявлено план Станиславова 1743 та фіксаційні плани центральної частини міста і передмість, датовані 1800 і 1836. На підставі аналізу першоджерел у 1991 доктор архітектури П. Ричков здійснив макетну реконструкцію забудови Станиславова станом на середину 18 ст. Питаннями містобудівної трансформації міста-фортеці займалися кандидати архітектури Л. Грач-Поліщук і З. Лукомська, а також архітектор-реставратор З. Соколовський. Археологічні розкопки на території Станиславівської фортеці проводили кандидат історичних наук Б. Томенчук, археологи М. Вуянко і В. Романець.
Наприкінці 1990-х рр. під час будівельних робіт на вул. Галицькій проведено археологічне обстеження решток міських фортифікацій. Як з’ясувалося, земляний вал мав ширину близько 10 м, висоту – 3–4 м. Його зовнішні та внутрішні стіни були облицьовані каменем, товщина прошарку становила 1,7 м.
Перед укріпленням розташовувався рів завглибшки від 3 до 4 м на різних ділянках та завширшки 10 м. На дні рову виявлено сліди намулу, що свідчить про його колишнє наповнення водою.
Органічною складовою фортеці були підземні ходи, споруджені для евакуації жителів у разі захоплення міста ворогом. Детальних їх схем не збереглося. Про існування мережі підземних комунікацій свідчать провалля, що час від часу утворюються в деяких ділянках центральної частини міста. Один з найбільших ходів відкрито наприкінці 1970-х рр. на валах біля цегляного муру, що оточує палац Потоцьких. У ньому знайдено фрагмент герба міста, викарбуваного на камені.
Станиславівська фортеця відіграла вирішальну роль у становленні міста як повітового, краєвого, воєводського центру. Серед численної вітчизняної містобудівної спадщини вона була одним з модерних взірців середньовічної фортифікації.
Іван Бондарев, Зеновій Федунків
0 Коментарів - Написати коментар