На цей раз, ми звернемо увагу на кам’яницю за адресою вул. Шевченка, 30.
В 1903 році в Станіславові кипіло життя. Влітку відкрився ресторан «Ройяль» в будинку пані Розенберґ (зараз, вулиця Січових стрільців,24), тоді ж відкрилася четверта в місті аптека «Під зіркою» (вулиця Василіянок, 3). В червні місяці відкривається фотоательє «Рембрант» (вулиця Січових Стрільців,16). У вересні до міста прибуває пересувний кінематограф. Станіславів стає першим містом в Галичині, який повністю переходить на газове вуличне освітлення.
А ще в 1903 році Станіславів стрімко розбудовується. Будується греко-католицька духовна семінарія на вулиці Липовій (Шевченка,11), крайова школа деревного промислу на вулиці Кілінського (Лепкого,28), розпочато будівництво Краківського страхового товариства (вул. Грушевського,7), костьолу на вулиці Гіллера (Гординського,20), монастиря альбертинців (зараз вул. Довга,60). Того ж року на розі вулиць Липової та Гіллера (тепер Шевченка й Гординського) інженер Ізраель Саул Штернгель (Sternhell) споруджує нову кам’яницю. Дату побудови (1903) можна побачити на фасаді, під одним з балконів. Балконна огорожа прикрашена монограмою з літерами «І» та «S», тобто ініціалами інженера.
Триповерховий будинок з високим цоколем, г-подібний у плані, поєднує в собі з елементи бароко і класицизму. Широкі сходи, високі стелі. Будинок пишно декорований ліпниною у вигляді лев’ячих голів, бородатих облич та велетенських стилізованих морських мушель, стрункими колонами з коринфськими капітелями. Насправді, мешканці Івано-Франківська мало звертають увагу на пишний стиль будинку. Він привертає більше увагу туристів, які захоплено стоять з роззявленими ротами, періодично роблячи фотознімки. І лише, побачивши захоплених туристів, пересічний мешканець міста підіймає голову й каже собі «дійсно красиво».
Кам’яниця будувалася, як прибутковий будинок, тому не виключено, що вся ця архітектурна пишність була для того, щоб брати з винаймачів більшу платню.
В 1931 році будинок переходить у власність єврейського підприємця С.Шапіро, але через 10 років з приходом німецької армії підприємець Шапіро перетворюється в мешканця гетто (в районі вулиці Бельведерської), а кам’яниця переходить до українського книготорговця, педагога, члена Союзу українських купців і промисловців у Станиславові Петра Самоверського, котрий також обіймає посаду голови «Союзу батьківських кружків» і у вересні 1943-го ініціює відкриття у будинку «Домівки учня».
Заклад був розрахований для проживання і харчування 800 учнів місцевих українських шкіл. Перший поверх кам’яниці відійшов під їдальню та кухню, на другому поселилася адміністрація та розмістилась бібліотека з читальним залом, на третьому облаштували музей і зал глядачів.
У листопаді того ж року заклад відвідав голова Українського Центрального Комітету, професор Володимир Кубійович (один з ініціаторів створення дивізії «Галичина»), який прибув із Кракова.
Звичайно ж, що заклад пропрацював недовго, бо німецьку окупацію змінили друга – другі совіти. Павло Самоверський змушений був емігрувати в Аргентину, де зайнявся торгівлею марками. А будинок перетворили на звичайний житловий. Більша частина перекроєних перегородками квартир дісталися «визволителям».
Одним з них був інвалід війни (не мав однієї ноги аж по бедро) дядя Ваня, який жив в будинку до самої смерті на кінці 70-х років.
Окрім дерев’яного протеза, який звучно рипів при ходьбі, дядя Ваня мав горбатого «Запорожця» на ручному управлінні, для якого в дворі дяді Вані дозволили (як інваліду війни) спорудити величезний гараж, в якому «Запорожець» займав лише десь чверть простору.
Оскільки дядя Ваня був чималого зросту, то, щоб залізти до малолітражки, протез доводилося відчіпляти, що справляло не аби яке враження на місцевих дітлахів.
Очевидно, щоб закріпити враження, дядя Ваня запрошував всіх бажаючих «пракатіться». Дітлахи набивалися до «горбатого» скільки влазило і дядя Ваня катав їх кварталом. Після смерті дяді Вані гараж певний час використовували під «Волгу» ректора медінституту пана Нейка. Згодом гараж знесли.
Сам же будинок на вулиці Шевченка,30 найбільше постраждав під час Бухарестського землетрусу, відомого також як Карпатський або Вранчанський землетрус 1977 року. Це був найпотужніший і найбільш руйнівний землетрус в історії сучасної Румунії.
Стався землетрус 4 березня 1977 року і тривав 55 секунд, чого цілком вистачило, щоб коливання досягнули вулиці Шевченка в Івано-Франківську, внаслідок чого в будинку №30 обвалилися перила балкону. За сорок років, що минули з того часу їх так і не відновили. Натомість повільно руйнуються інші балкони.
Від 70-х років будинок «обзавівся» прибудовою в дворі, а також проблемами з каналізацією, що, зрештою, притаманно майже всім старим кам’яницям Івано-Франківська. Водоканал справно бере гроші за водовідведення, але дуже неохоче цим водовіденням опікується.
В середині 70-х років кам’яниця (як і більшість будинків на вулиці Шевченка) позбулася кованої огорожі перед фасадом, а наприкінці 2016 року, під час мощення бруківкою вулиці Шевченка, виконавці робіт знищили і живопліт, який мешканці будинку висадили після того, як їм зрізали огорожу.
Також наприкінці минулого року фасад будинку «прикрасили» електричними кабелями нової електропроводки. Втім, це фасад навряд чи зміцнило. Він продовжує поволі сипатися. Особливо піддашшя, адже система ринв місцями давно поруйнована іржею.
Наразі, за словами начальника міського відділу охорони культурної спадщини Володимира Ідака, будинок на вулиці Шевченка,30 потребує незначного ремонту фасаду, ремонту карнизів, тощо.
«До міської влади звернулися мешканці будинку з проханням провести такий ремонт. Питання вивчається і по ньому найближчим часом буде прийняте рішення, щоб поставити будинок в плани ремонтів на 2018 рік», – повідомив пан Ідак.
В будинку проживає відомий івано-франківський художник Леон Кондрачук.
за матеріалами versii.if.ua
0 Коментарів - Написати коментар