Смерть “передостаннього” бастіону Станиславова

Напевно, усі вже знають, де розташований «останній бастіон» станиславівської фортеці – нині яскрава туристична родзинка Івано-Франківська.

За логікою, якщо є останній, то мусив бути і передостанній. Звісно, він був, зник не так вже й давно, тож дехто добре його пам’ятає, пише Репортер.

Якось колекціонер Олег Гречаник показав польську фотопоштівку, яку перед тим придбав у Львові (№ 1). Продавець запевняв, що то Станиславів, та й напис ніби підтверджував його слова. Натомість панорама мало нагадувала місто, особливо з абсолютно непізнаваними руїнами позаду.

Втім – це таки Франківськ. На передньому плані – сучасна вулиця Шеремети, а в глибині – територія, де нині стоїть Білий будинок.

Що ж то за руїни? Згідно з копією плану Станиславова 1792 року це не що інше, як залишки VI напівбастіону (№ 2). Чому не цілого? Колись це був повноцінний бастіон, але після добудови до фортеці палацу Потоцьких у 1680-х його капітально переробили.

Історик Зеновій Федунків називає його «тринітарським» – через близькість колишнього католицького монастиря Тринітарів (Старозамкова, 2). Містився він у глибині кварталу, розвиватись місту не заважав, тому дожив до ХХ століття.

Подальшу долю напівбастіону переповів архітектор-реставратор Зеновій Соколовський. Після війни там розмістили овочеву базу міськхарчторгу. У підземних казематах цілорічно трималась стала температура, функціонувала добра система вентиляції. Завдяки тому морква, цибуля, картопля та капуста зберігалися там аж до квітня-травня.

На початку 1970-х на місці бастіону та прилеглого саду вирішили звести адмінбудинок – обком компартії. Базу перенесли, овочі вивезли і каземати стали доступні до огляду. Хоча тоді ними мало хто цікавився.

 «Розуміючи, що бастіон скоро завалять, я вирішив замалювати його для нащадків, – згадує Зеновій Соколовський. – Звичайно, набагато простіше було сфотографувати, але тоді людина з фото­апаратом на вулицях Франківська викликала підозру. Місто було закритим для іноземців, нашпиговане військовими частинами та агентами спецслужб. Пам’ятаю, коли будувався драмтеатр, я зробив кілька знімків. Одразу якійсь добродій у цивільному злапав мене за рукав та запитав: «Ти що тут робиш?». Довелося довго пояснювати, що я архітектор, а не імперіалістичний шпигун».

 

Малюнок № 3 був зроблений влітку 1973 року. На задньому плані видніється дах будинку. Саме по ньому можна зорієнтуватись у просторі, оскільки кам’яниця стояла на Шпитальній, одразу за сучасною військовою поліклінікою. Її теж завалили при будівництві того обкому.

Архітектор не був би архітектором, якби не зробив заміри. Стіна праворуч мала протяжність 24 м, далі уступ на 6,7 м і потім 15-метрове заокруг­лення. Висота мурів – 3,8 м.

Якщо попередній малюнок зображає внутрішнє подвір’я бастіону збоку, то цей – анфас (№ 4). Бачимо вхід у підземелля, який раніше прикривали масивні двері та залізна решітка з колодкою. На момент малювання шлях вниз був відкритий.

 «Донизу вели чотири великих сходинки, – каже Соколовський. – Ліворуч і праворуч розходилась анфілада залів, які за радянських часів були штучно розділені цегляними перегородками. Від підлоги до стелі було десь метра чотири. Незважаючи на літню спеку, у підземеллі було прохолодно, пахло овочами. Зрозуміло, що ніякі історичні раритети там не валялися».

У верхній частині стіни праворуч від входу видно численні прямокутні отвори. Це не слухові вікна, а глухі заглиблення. Зазвичай їх робили для монтування якихось дерев’яних конструкцій. Можливо там колись була бойова галерея чи навіс.

Невдовзі архітектор ще раз навідався сюди, але вже з поетом Степаном Пушиком. Мали з собою фотоапарат, трохи познимкували. Так виглядав вхід до казематів (№ 5). А це фотограф відійшов на кілька метрів праворуч (№ 6). Стан збереження фортифікацій був чудовий, кращий ніж на Новгородській. Подвір’ям розкидана цегла – це залишки добудов, які робив харчторг.

Зауважте справжній «ліс» на задньому плані. Старожили розповідають, що колись там був гарний сад, пізніше захаращений.

Згодом ця ділянка перетворилось на велетенський будмайданчик. Нагнали купу екскаваторів, самоскидів, почали рити котлован. Останнє фото зображає сумний кінець бастіону (№ 7). Чоловік у плащі – це Зеновій Соколовський.

 «Бастіон нищили довго, він ніби чинив опір бульдозерам, – каже він. – Коли зняли верхній шар землі та зруйнували склепіння, відкрились вражаючі нутрощі казематів, якими могла вільно проїхати «Волга». Напевно, тоді й виникли легенди про підземні ходи, що ведуть ледь не до Галича.

 

І знаєте, чого найбільше шкода? Перед спорудженням обкому був альтернативний варіант – розмістити його на Радянській (Незалежності). Поруч будували драмтеатр, готель «Україна», пам’ятник Леніну.

Для звільнення місця під Білу хату треба було завалити радянську чотириповерхівку, колишній будинок Цьоклера та ще кілька халуп у глибині кварталу. Але вирішили будувати ближче до історичного центру. Чим той центр суттєво спаскудили».