Руїни Івано-Франківська. Будинки-близнюки: інцидент на Грюнвальдській

В історії міста Станиславова надважливу роль зіграло будівництво залізничного вокзалу.

Саме місто отримало добрячий стимул для розвитку, а серед його жителів почала вирізнятися «каста» колійовців (залізничників). Наявність такої важливої локації вимагала тепер добре продуманої інфраструктури. Зокрема, треба було думати про сполучення вокзалу із центром міста, новими стали вимоги щодо безпеки тощ, пише Фіртка.

Вулиця Грюнвальдська будувалася у 1908-1910 роках саме з урахуванням нових реалій й мала скоротити шлях до вокзалу (була альтернативою вулиці Романовського (тепер – Гаркуші), що оминала цілий квартал, прямуючи до залізничного двірця. До речі, теперішня вулиця Лепкого також появилася лише завдяки потребі сполучити центр із вокзалом.

Проте майбутня вулиця мала проходити городами двох родин – Ляхавців і Ляйбляхів (Ляйбліхів). Логічно, що обидві родини прагнули максимально скористати з несподіваного попиту на їх власність. І саме у цьому місці починається історія двох будинків, про які ми й будемо говорити далі.

Прибуток, отриманий Ляйбліхами, дозволив збудувати (краєзнавці припускають, що орієнтовно у 1910-му) два ідентичні житлові будинки (Грюнвальдська, 6 і 8). За легендою, яку переповідає Іван Бондарєв, будинки-близнюки глава родини будував «аби діти не сварилися». Цілком можливо, в історії ми ще й не такі курйози можемо зустрічати.

Обидва одноповерхові особняки досі (поки що?) цілі. В одному із них розташована редакція газети «Західний кур’єр», а другий, його близнюк із номером «8», рішенням міської ради, уже продано. У соцмережах виникла жвава дискусія з приводу долі споруди, а у нас виникло нерозуміння кількох деталей.

По-перше, обидва будинки значаться в історико-архітектурному плані як «щойно виявлені об’єкти архітектурної спадщини» (див. скрін).

У переліку ще є «об’єкти історичної спадщини», для розуміння логіки цього документу, та зазначено охоронні номери, якщо такі наявні. Проте, далі цікавіше. Лише споруда за адресою «Грюнвальдська, 6» значиться в іншому документі, «Реєстрі пам’яток архітектури м. Івано-Франківська» і має охоронний номер «434». Дивна ситуація, логіку якої пояснити украй складно.

По-друге. Загалом у цьому реєстрі зараз є 591 об’єкт, серед яких і житлові будівлі, і церкви, і інші споруди. Кажуть, що документ на диво «динамічний» і час від часу, упродовж десятиліть, ще з 80-х років, коли відбувалася одна із найбільш значних інвентаризацій (сам документ існує з 1963, після перейменування в Івано-Франківськ), з нього зникали ті чи інші об’єкти або вносились далеко не усі. За радянських часів така ситуація аргументувалася тим, що «не може бути все місто пам’яткою». Дуже зручне формулювання, яким можна зманіпулювати на потрібний тобі манер.

По-третє, статус «щойно виявлена» для пам’ятки архітектури є тимчасовим. Документ, на якому намальовані обидві споруди та описано їх статус, складено ще у 2018 році (як зазначено в легенді – з метою приведення у відповідність новим вимогам ДСТУ). Тимчасовий, тобто до моменту отримання охоронного номера та завершення процедури.

З іншого боку, останніми роками подібні явища є скоріше правилом в Україні. Зокрема, зазначається, https://lb.ua/culture/2019/06/29/430804_prezumptsiya_zahishchenosti_chomu.html що роками сотні об’єктів охоронної політики «зависали» між установами. І місцеві органи часто не поверталися до перегляду рішень. Як бачимо, ситуація виявилася складнішою, ніж могло здатися, на перший погляд, а масштаб її – по-суті, національним.

Ситуація станом на сьогодні: увага громадськості та ностальгія дописувачів соцмереж (у будівлі у 50-80-х роках знаходився дитячий садочок) стали причиною посиленої уваги до проблеми. Настільки посиленої, що у коментарях для преси новий власник уже пообіцяв не нищити, а зберегти будівлю у її первозданному вигляді.

Підозрюю, що далі буде, але будівля вже приватна…