Окрім цього Панчишин відомий, як художник та архітектор-реставратор, який певний час очолював Відділ охорони культурної спадщини Івано-Франківська.
Що Ігор Панчишин може розповісти сам про себе?
В Станіславі народився, закінчив тут 11-ту школу. Після школи навчався у Львові на факультеті архітектури Львівського політехнічного інституту (тепер – Університет Львівська політехніка). Після закінчення працював в різних дрібних установах, здобував практичних знань, а вже у 80-х пішов на роботу до «Укрзахідпроектреставрації». Були такі реставраційні майстерні в Івано-Франківську – Львів створив тоді в нашому місті відділення.
Яка була мета створення реставраційних майстерень?
Створювалися майстерні з перспективою, що в області є дуже багато роботи з пам’ятками архітектури. Також йшлося про створення відділу дерев’яної архітектури. Тоді до цього серйозно ставилися. Коли створили таку «факторію» від Львова в Івано-Франківську, на неї поклали дуже багато обов’язків. Це і середньовічні замки, котрі є в області (їх тут п’ять штук), це і дерев’яна архітектура, якої є дуже багато, це і місто саме по собі – як окрема тема. От, власне тоді (у 1983-му році) й почався процес інвентаризації пам’яток. Було три хвилі такої інвентаризації. Одна з них була тотальна, котра завершилася створенням повнокровного альбому з аналізом кожної споруди, з короткими історичними даними, тощо. Третя фаза була, коли вдалося створити замовлення для нашого відділення на обміри та підготовку паспортизації історичних споруд.
По всьому місту?
Місто було розбите по зонах. Отож, по кожній з цих історичних зон було передбачено провести таку роботу. Робота по зонах проводилась паралельно. Якщо взяти площу Ринок, то заміри проводилися в літню пору, а вже зимою сідалося й викреслювалося. Так, як в археологів – сезонна робота.
В основному мова йшла про центральну частину міста (вулиця Вірменська, вулиця Тринітарська, вулиця Станіславська, площа Ринок) і наскрізно була тема реставрації цілого кварталу на вулиці Галицькій 9 – 29. Це відомий квартал. Робота по ньому тривала 15-17 років. Це пояснюється й тим, що будівлі стояли роки два пусткою, що, звичайно, призводило до часткового, а то й повного руйнування. Тому з часом процес реставрації перетворився в процес відбудови. Процес був довготривалий, болісний, до того ж, мінялися замовники. Так тривало доки не з’явився генеральний замовник – будівельне управління «Стальконструкція», який й замовив відбудову та реставрацію практично цілого кварталу. Тоді й пішла тотальна перебудова, але до того часу ми вже все переміряли, дослідили й більшість старих матеріалів залишилися в базі. Тому, коли ми відновлювали, то намагалися відновити всі ті елементи. При цьому – тоді всі вчилися, бо, як з’ясувалося, не було будівельників – не було людей, які, скажімо, могли б цеглою арку покласти, не було каменярів, які могли щось різати. Це був 87-93 роки. Все робилося з нуля. Але на сьогодні в Івано-Франківську – це єдиний великий комплексний проект, який завершився нормально.
Скільки лишилося в кварталі старих автентичних будинків?
Три. Все інше новобуд, але він зроблений так, що повністю вписався в історичну частину міста.
Це справи минулі. Повертаємось до сьогодення і що бачимо? Мешканці, котрі проживають в пам’ятках архітектури, зіткнулися з проблемою ремонту. Будинкам більше ста років, з ними потрібно щось робити. А нема кому. Влада перекладає проблему на плечі мешканців, а мешканці, задавлені геноцидними тарифами, не мають ні коштів, ні вміння, щоб ці будинки рятувати. Де шукати точки дотику?
Є державна політика на охорону культурної спадщини, є спеціальні служби, є вибудована вертикаль цих служб, є закон про охорону культурної спадщини і все записано в законах, в підзаконних актах, в розпорядженнях кабінету міністрів, в державних будівельних нормах. Крім того є положення про охоронні зони, положення про створення історичних місць і так далі, і так далі… Законодавчий корпус пророблений достатньо добре.
Але люди про це не знають…
А люди і не повинні знати всі закони. Держава має інструмент, яким вона проводить свою політику. І ось тут якраз найбільша проблема. Держава, на чолі якої мінялися різні обличчя, весь час намагалася адаптувати всі ці закони під себе. В результаті різні кабінети міністрів, різні управління культури по різному трактували всі ці закони. Відповідно, все було приватизовано – заводи-фабрики-пароходи-будинки. Люди з радістю стали власниками квартир, але ніхто від держави не попередив, що є пам’ятки, котрі треба зберігати й на які потрібно укладати не лише майнові договори, але й охоронні договори.
І що це таке теж ніхто не знає?
А тому, що держава не прийшла до людей і не сказала, що це потрібно укладати. А закон такий чинний і донині. Договірні стосунки діють в усьому світі. І тут так само вони б мали діяти. Власне, мова йде про збереження пам’яток архітектури. В цих договорах проговорюються всі стосунки держави і власника, вся відповідальність сторін. Власник зобов’язаний пильнувати, а держава зобов’язана допомогти власнику, якщо він сам щось не може. Договору такого не було, відповідно власник не звертався до держави, бо не знав про таку можливість, держава не цікавилася і за 25 років більшість історичного будинкового фонду прийшла до занепаду. Я вже не говорю про комунальне господарство, про дорожнє, про різні режими рухів автотранспорту в історичних зонах, хоча все це має негативний вплив на стан історичних пам’яток.
Відповідно, тепер (коли все стало падати) люди кинулися, а грошей нема, жеків нема, тарифи геноцидні, держава нічого не дає, будинок валиться. Що робити?
А держава ухиляється від відповіді?
Я б сказав інакше – вся ця каденція (від прем’єр-міністра до сільського голови) має відповідати за бездіяльність свої попередників. Вони тепер просто фізично не можуть вплинути на ситуацію. Але при цьому вони намагаються (як і ті хто був до них) проблему ігнорувати. Нехай цим, мовляв, займаються ті, хто буде після нас. Якщо до мене то все ігнорувалося, розкрадалося, руйнувалося, то чого на мені воно має зупинитися?
Коли всі шукають лідера в країні, шукають артикульованої позиції повинно бути розуміння, що має бути відповідальний сільський голова, відповідальний міський голова і так далі, до самого верху. Але цього немає.
Щоб відповідальному громадянину було на кого покластися і до кого звернутися?
Так. А той, до кого звертаються, мав би поводитись відповідно до тих обов’язків, які він на себе взяв. Це питання моральності і питання відповідальності. З цього й складається держава. Тому, коли ми говоримо, що кожен з нас держава, то воно так і є. Але хтось з нас всіх бере на себе більшу відповідальність і має відповідно поводитись.
Ну, це вже досить абстрактні й високі матерії ми зачепили. А конкретно що робити у випадках, коли будинки валяться, а всім до того байдуже?
Чесно скажу – я не знаю. В 2009 році я ініціював створення Відділу охорони культурної спадщини. Бо на той момент реставраційні потуги, котрі контролювалися зі Львова та Києва, вже були фактично виметені з Івано-Франківська, тому що певний архітектурний істеблішмент по іншому бачив господарювання і розвалив всю систему реставрації та збереження. В 2003 році держава трохи прокинулась і зобов’язала всі області бігом створювати щось на зразок відділів охорони пам’яток. Так виходило, що на всю область була одна людина, на яку навалювалася вся та гора проблем. Ця людина мала створити подібні структури вже в районах області. І на це посполите рушення мобілізовували бібліотекарів, культурологів… Словом, – людей далеких від архітектури й особливо від пам’яток. Але нехай так – адже процес потрібно було з чогось починати. В 2009 році міськвиконком створив відділ культурної спадщини, хоча створювати таку муніципальну структуру держава не вимагала. Я, маючи певний реставраційний досвід, взявся за цю справу. Нас там було всього лиш дві людини, але то таке… За ті шість років, протягом яких я очолював цю структуру, ми намагалися повернути всю цю систему в нормальне русло.
З чого вирішили почати?
З інвентаризації всього фонду. Наступним кроком мало б бути створення можливостей для міста замовляти роботи по паспортизації. Створити своєрідну медичну картку на кожний будинок-пам’ятку (їх в нас 650, але 5-ть з них на повноваженнях міністерства культури) , щоб знати всі його проблеми. Далі мала бути створена консультативна рада (і була створена), яка б вирішувала нагальні питання реставрації та збереження.
Хто має право займатися питаннями реставрації?
Архітектори четвертої та п’ятої категорій. Хоча, в принципі, реставрація – це не будівництво і, навіть, не архітектура. Це речі антагоністичні – бо архітектура будує, а реставрація зберігає. Саме тому реставрація в підпорядкуванні міністерства культури, а не в якомусь держбуді.
Охорона пам’яток полягає в збереженні автентичності, а для цього й потрібна четверта-п’ята категорії. Державні будівельні норми говорять про те, що будь-яка реставрація має починатися з наукових досліджень, чим ніхто не займався довгі роки (окрім Києва та Львова). Реставраційна структура побудована цілком інакше, ніж структура будівництва. Скажімо, архітектор, якого свого часу приймали на роботу, лише на п’ятому році міг кандитувати на якусь посаду в реставрації й лише на восьмому році міг стати архітектором-реставратором. Ясна річ, що зараз все спростилося – здаєш якісь іспити, як на водійські права й отримуєш категорію. Хоча, фактично, в Івано-Франківську немає практикуючих архітекторів-реставраторів. Є ті троє-четверо, котрі лишилися після реставраційних майстерень, але й вони вже давно займаються іншим і навіть не хочуть повертатися в цю сферу.
Тому, власне, й була потрібна була консультаційна рада (в яку б входили історики, мистецтвознавці, тощо) щоб вказувати архітекторам напрямки роботи. Це рутинна робота, якої на загал і не видно.
Але місто руйнується. Що потрібно, щоб його врятувати?
Потрібно багато проектних організацій, досвідчених архітекторів реставраторів, які б дотримувалися принципів й контролювалися одним вузлом (якимось). Не хочете в місті – отже в столиці, через наукову раду при Міністерстві культури має йти затвердження всіх проектів. Дача – в Київ, будинок – в Київ, підвал – в Київ. Так було колись. В іншому випадку потрібно створювати на місці структуру, яка була б підконтрольна Міністерству культури, але мала на місці повноваження. А для цього потрібно багато архітекторів, які б мали цей досвід. І, плюс, займатися реставрацією мала б будівельна організація, котра має сертифікати четвертої-п’ятої категорії. Бо одне діло класти цеглу і зовсім інше – знати яку цеглу потрібно класти, куди класти, як вапно робиться, як робиться глина, як робляться замки.
Які б кроки ти порадив зробити мешканцям пам’яток, для того щоб врятувати від руйнування будинки, в яких вони живуть?
В першу чергу мешканці будинку мають домовитись між собою, що робити. По-друге, в місті має бути якась платформа куди мешканці з консенсусом могли б прийти. І щоб там були адекватні, професійні люди, сертифіковано-ліцензовані, відповідальні і щоб мали перед ким відповідати. А для них повинна бути консультативна рада (вони ж не можуть все знати). Тобто, повинна бути ціла мережа, кожен проект має проходити погодження-узгодження. Але такої платформи й нема. Ми гадали, що для початку створимо відділ і це стана початком створення цілої мережі. Але прийшла нова каденція й ліквідувала відділ. Спочатку це виглядало так, що відділ мав бути при Департаменті архітектури. Але для цього головний архітектор мав би бути, як мінімум, Корбюзьє. Але навіть якби він був геніальним, він не має права вирішувати реставраційних питань, бо це за межами його повноважень. Бо є лікар до зубів, а є лікар до ока.
Тобто, ситуація виглядає досить песимістичною?
Досить песимістичною. Тому що тепер, щоб порятувати будинок, мешканцям потрібно виконувати дуже багато завдань. Але навіть в цій ситуації головним має бути виконання закону. Влада, принаймні, повинна знайти для мешканців компетентного архітектора-реставратора чи порадити проектну фірму, які б, виконуючи закон і дотримуючись всіх норм, зробили б так, як треба. І знаходити кошти. Зазначу, що до 2016 року таких грошей не було, але завдяки децентралізації вони з’явилися. Тепер їх лише потрібно розумно розкласти у відповідні кошики. Було б бажання.
А воно є, таке бажання?
Івано-Франківськ – місто історичне. Отже на нього розповсюджується відповідне законодавство по збереженню. Створено історико-архітектурний опорний план, який є для міста такою собі конституцією (як в місті можна поводитись, а як не можна). Але цей опорний план не приймає міська влада. Ніяк не хоче приймати – ні його, ні генплан. Департамент архітектури створений як вертикаль, щоб монополізувати всю владу і гроші. Але це є конфлікт інтересів, бо не може законодавчий орган і виконавчий орган бути в одній особі. І то такий невилазний конфлікт інтересів.
Далі – існує законодавство, яке вимагає зберігати спадщину. Різними способами (розписано якими способами). В законі вказана роль держави – вона провідна. Контролююча. Власники (великі чи малі) мають відповідати, а держава контролювати. Але оскільки у власників немає грошей, то тоді ті, хто взяв на себе відповідальність (влада міста) повинні придумувати схему, як це врятувати. Тобто, вибрати пріоритети бюджетування (це про бажання). Не робити, для прикладу, міст, а спрямувати всі сили та гроші на реставрацію. Або навпаки – це кинути-плюнути, нехай воно завалиться і будувати міст. Але, доки не буде вибрана пріоритетом реставрація отак і буде все валитися.
0 Коментарів - Написати коментар